Перед украинской премьерой режиссер Сергей Мокрицкий признался, что с нетерпением и опаской ждет реакции публики. Когда по экрану пошли последние титры, в зале воцарилась тишина, что заставило режиссера изрядно поволноваться. Но через несколько секунд раздались аплодисменты, а некоторые зрители даже плакали. Несомненно, эмоциональности фильму придала и трогательная композиция группы «Океан Эльзы» «Обiйми мене».
— Я счастлива быть в Киеве с премьерой! — сказала Юлия Пересильд, хрупкая кудрявая блондинка в нарядном белом платье, подчеркивающем стройную фигурку. — Собираясь на премьеру в Украину, я не услышала от своих коллег и друзей ни одного слова упрека или обидной фразы по поводу того, что снялась в украинской картине. Наоборот, мы рады, что можем общаться друг с другом, понимаем, любим и создаем кино, которое говорит всем: «Война — это очень плохо! Убивать друг друга — что может быть страшнее!»
Этой картины, наверное, не должно было быть. Но удалось сделать так, что она все-таки появилась. Наш фильм об уникальной женщине. Я просто влюбилась в свою героиню. Съемки давно закончены, а книга с ее биографией до сих пор находится у меня в сумочке. В ней поражает все. Людмила Павличенко — не очередной миф, придуманный советской пропагандой, а реальная женщина. Она родилась в семье военного и учительницы, училась на историческом факультете университета имени Тараса Шевченко в Киеве. Еще студенткой увлеклась стрельбой. Война застала Людмилу в Одессе, где студентка проходила практику. С первых же дней войны она пошла добровольцем на фронт и стала самой успешной в мировой истории женщиной-снайпером.

Павличенко действительно дружила с женой американского президента Элеонорой Рузвельт. И действительно во время поездки советской делегации в США произнесла знаменитую фразу: «Джентльмены, мне двадцать пять лет. На фронте я уже успела уничтожить триста девять фашистских захватчиков. Не кажется ли вам, джентльмены, что вы слишком долго прячетесь за моей спиной?» И вскоре американцы открыли Второй фронт. Певец в стиле кантри Вуди Гатри написал о ней песню «Miss Pavlichenko». Для меня эта женщина создана из парадоксов. Кажется, что такого не может быть. Но это было. И я старалась это передать.

В картину я попала странным образом. Пришла на встречу с Сергеем Мокрицким, будучи на седьмом месяце беременности, уже с довольно заметным животом. А он начал задавать странные вопросы: «Чего у вас вес так колеблется?» Дал мне винтовку подержать, а потом спрашивает: «Что вы планируете делать в июле?» «Вообще-то я рожать собираюсь», — ответила. Сразу же после рождения ребенка я приступила к съемкам.

— Стать снайпером, чтобы мне поверил зритель. Я узнала очень много об этой профессии, занималась с инструктором, бегала, прыгала, ползала, стреляла. Оказывается, настоящий снайпер стреляет между двумя ударами сердца. Он должен обладать невероятной выдержкой и спокойствием. Людмила Павличенко умела в самой критической ситуации, под бомбежкой, сохранять хладнокровие. Я совсем не такая.
У нас на картине был военный консультант Сергей Прищепа. Он настолько предан своему делу, что даже без предупреждения приходил ко мне в театр. Как-то приехал с винтовкой Мосина в чехле. «А как ты ехал?» — удивилась я. — «В метро». — «И полиция тебя не остановила?» — «Остановила». У меня глаза на лоб полезли от удивления: «И что ты им сказал?» — «Признался, что в чехле винтовка. Они засмеялись и пошли себе. А я поехал». Мне пришлось тренироваться, ползая по коридорам театра с винтовкой Мосина за спиной. Коллеги, проходя мимо, удивлялись и хохотали.

— Не побоюсь этого пафосного слова, но сама судьба будто подавала мне знаки о Людмиле Павличенко, — признался после премьеры Сергей Мокрицкий. — На моем пути стали попадаться люди, вещи, убеждающие меня в реальности событий из жизни снайпера. Прежде всего ее книга — совсем ветхая, а на первой страничке надпись: «Олеженьке от мамы». Это Павличенко своему сыну подписала. Потом я познакомился с сотрудницей севастопольского музея. Она показала мне реальные письма Павличенко ее сестре и маме, письма от Элеоноры Рузвельт. Исходя из этой переписки, я сделал выводы, что Людмила Михайловна была очень умной женщиной, с чувством юмора. Также я познакомился с жительницей Севастополя, которая лично знала легендарного снайпера. Сопоставив все факты, твердо решил снимать фильм о Павличенко. На одном из мероприятий поделился своими планами с известным оператором Анатолием Мукасеем («Берегись автомобиля»). «Так я знаю Павличенко с младых лет! — сказал Мукасей. — Она дружила с моими родителями (Михаил и Елизавета Мукасей — легендарные советские разведчики), часто приходила к нам в гости. Даже есть фотография, на которой Людмила Михайловна держит меня, двухмесячного, на руках.

Сначала мы с женой — продюсером Натальей Мокрицкой — обратились в Госкино России, потом была встреча в Киеве. Нашу идею поддержали, мы собирались снять совместный проект о Герое Советского Союза снайпере Людмиле Павличенко к 70-летию Великой Победы над фашистской Германией.

Снимать начали в 2013 году. До начала трагических событий в Украине в Севастополе успели снять почти все запланированное. Доснимали в Одессе и Киеве. События, о которых говорится в этой картине, напоминают всем, что война — дело гадкое, мерзкое и ненужное. Об этом говорит герой картины — военный врач Борис. Этот персонаж — рупор моего восприятия войны. Подписываюсь под каждой его фразой.

— Он потрясающий актер. Я давно за ним наблюдал, заприметил еще в фильме Киры Муратовой «Вечное возвращение». Приехав в Киев на пробы, сразу решил, что Виталий будет играть у меня в фильме. На площадке мы подружились, понимали друг друга с полуслова. Он был очень требовательным к себе. Роль у него сложная, с огромными перепадами морального беспокойства. Линецкий играет начальника снайперской школы. Поначалу он очень плохо относится к курсантам, но потом открывает свою душу, и мы начинаем понимать причину такого отношения. Он не то чтобы издевается, он хочет спасти их жизни. Понимает, что ждет этих молодых парней и девушек. Вот это и есть высшая степень любви. В «Фильме о фильме» у нас будут воспоминания и о Линецком, и о тех днях, которые мы провели вместе. Очень жаль, что его нет с нами.

— Ее пригласили на пробы и сразу же утвердили. Элеонора Рузвельт ведь училась в Британии, что отразилось на ее воспитании, характере. Чувствовался внутренний стержень первой леди США. Джоан была именно такой. На съемки в Киев она привезла с собой аудиозаписи речей Элеоноры Рузвельт, огромную книгу с фотографиями, статьями, посвященными жизни Элеоноры. Джоан была абсолютно готова к роли. Вся группа влюбилась в ее работоспособность, английский юмор, отдачу.

— У нас на съемках был прекрасный специалист — украинский пиротехник Александр Суворов. Он работал на «Девятой роте». В нашей картине все взрывалось, стреляло, летало под его чутким руководством. Он так профессионально «взрывал» мины в полуметре от актеров, что те даже не боялись. Более сложным было «сжигание» актеров. Это довольно опасно, но зрелищно. К счастью, все получилось, никто не пострадал.

Фото в заголовке: Юлия Пересильд в образе Людмилы Павличенко (кадр из фильма «Незламна»)

http://fakty.ua/197406-yuliya-peresild- … ami-serdca

Із 2 квітня на великих екранах покажуть один із наймасштабніших кінопроектів нашої країни. «Незламна» — це історія про легендарну українку, снайпера Людмилу Павличенко. Перед прем’єрою режисер Сергій Мокрицький розповів нам про технології та ідеї в кіно, виконавицю головної ролі та стосунки україно-російської знімальної групи.
У мене своя система запису режисерського сценарію.  Кожен епізод фільму має певне значення, константу, яку не можна чіпати. Це те, що незламне. А все навколо цього можна змінювати. Можна цілувати дівчину під деревом, а можна ― стоячи по пояс у воді чи заховавшись в льон. Головне — цілувати.
Простих кадрів не існує. Припустимо, я поет і мені потрібно написати вірш. Для цього я можу обмежитись вкрай мінімальним набором технічних засобів — шматком білого паперу й олівцем. Тож якщо організувати мою роботу так просто, то, за логікою, я можу писати хоч тридцять віршів щодня. Але якою тоді буде їхня цінність? Поет пише не олівцем, а душею, кров’ю, собою. Тому неправильно думати, що якщо в кадрі біжать тридцять німців, то це дуже складно, а якщо жінка, лежачи у соломі, повинна сказати «я тебе більше не кохаю» — це дуже просто. Так не виходить, ти викладаєшся і там, і там.

Ми розуміли, що припиняти роботу безглуздо і нам потрібно продовжувати дружити, бо вся ця політична катавасія тимчасова, а ми вічні
Не в технологіях справа. Довженко знімав на дуже примітивну камеру, а його оператор Данило Демуцький брав аркуш паперу, вставляв туди монокль (скло з пенсне) і робив кадри, які увійшли до скарбниці світової культури. У нас, слава Богу, повно сучасної техніки та спеціалістів, які можуть створити видовищний фільм. Залишається лише думати про ідейне наповнення — і це найважче.
У Юлії Пересильд є та внутрішня сила і той ступінь концентрації, які, думаю, були властивими Людмилі Павличенко.  На проби приходили десятки талановитих акторок. Можливо, зовні хтось був навіть більше схожий на нашу героїню, та погляд, жести Юлі — дуже сильні й такі прості — мене підкорили. Як вона тримала гвинтівку, як вона повзала, як ризикувала собою на майданчику. Із нею хоч у розвідку, хоч у кіно — куди завгодно.
Фільм запускався з назвою «Битва за Севастополь», і ця робоча назва так і лишилась для Росії. Для України прокатник фільму «20th Century Fox» прийняв рішення назвати фільм «Незламна», і я не проти, тому що цей епітет так само віддзеркалює суть. Людмила Михайлівна Павличенко була великою жінкою, яка билася і за Одесу, і за Севастополь. Вона дійсно була незламною. Як говорила Елеонора Рузвельт: «Вона перемогла в усіх своїх війнах і як солдат, і як дипломат, і як жінка».


У знімальній групі були й українці, і росіяни,  навіть один литовець, а вже скільки євреїв. Насправді, якщо не брати до уваги молодих акторів, група складалась із дорослих людей, у яких є спільна платформа, спільне минуле, пережили кризи й революції. Плюс ми вже дещо розуміємо в житті, тому україно-російський конфлікт майже не торкнувся наших стосунків. Але він, звичайно, вплинув на виробництво стрічки. Доводилося змінювати локації, заощаджувати і замість п’яти танків ставити три. Та все ж це були танки, а не вози. Ми розуміли, що припиняти роботу безглуздо і нам потрібно продовжувати дружити, бо вся ця політична катавасія тимчасова, а ми вічні.
Думаю, увагу прокатника «20th Century Fox» ми привернули якісною роботою.  Це неймовірна компанія, мені дуже подобаються її працівники. Вони люблять кіно та з турботою ставляться до стрічок, які випускають. Віддати свій фільм у їхні руки — це честь, радість і великі сподівання.

Звичайно, мені дуже хочеться, щоб цю роботу побачила максимальна кількість глядачів і в Україні, і за кордоном. Я не впливаю на міжнародний прокат. Я в силах лише зробити хороше кіно та молитися, щоб людям було приємно його дивитися.
Коли я почув пісню «Обійми» «Океану Ельзи», то зрозумів, що один із епізодів обов’язково зніму під цю музику
Коли я почув пісню «Обійми» «Океану Ельзи», то зрозумів, що один із епізодів обов’язково зніму під цю музику. Нам пощастило, що наш продюсер Єгор Олесов — композитор за першою освітою і до того ж друг Святослава Вакарчука. У трейлері грає оригінал, та в самому фільмі глядач почує не пісню з альбому, а саундтрек, записаний симфонічним оркестром спеціально для нас. Повірте мені, звук фантастичний. Сподіваюся, що в кінотеатрах він буде таким же, як у нас в еталонній залі. Скільки разів ми не переглядали момент із цією піснею, серце стискалося щоразу.

І наш проект, і фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я» реалізовувались завдяки енергії Катерини Копилової (екс-голови Держкіно. — Ред.). Я дуже поважаю цю жінку. I вона, і Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів, багато роблять для нашого кіно.
Війна — річ нікчемна й нікому непотрібна. Вона руйнує долі людей і не вирішує жодне з питань. Вона пробуджує в людині страшні сили, які потрібно пригнічувати, та не кожен на це здатен. Людмила Михайлівна мала мужність подолати ці сили й натомість знайти інші. Ми показуємо, як вона прийшла до розуміння того, що любов сильніша за смерть. Про це наш фільм. У цьому його актуальність і головний посил.

Декілька фактів про фільм «Незламна»:

Про Людмилу Павличенко:

Зі спогадів Людмили Павличенко:

http://comma.com.ua/articles/nezlamna_s … okrickogo/