«Мені все одно – буду я співати в Росії чи ні! Ця країна хоче забрати майбутнє у мене, у Вас і у країни! Я не займаюся комерцією! Я просто люблю музику, це видно з моїх пісень! У них є життя, сенс, а не тупі приспіви, як у деяких, щоб танці для братви танцювати десь в заміській бані )) я за Україну – світ!»

«Не можна бути продажним! Путін всім у Росії вселив, що вони найкрутіші, найкращі, але це не так! Погано бути заляканим, ось у чому проблема, а там про демократію мови навіть йти не може, я мовчу вже про свободу слова! Як би мені погано не було, але це моя країна і я з нею! Слава Україні!»

— Зараз-то, знаючи історію конфлікту в Придністров’ї, мені все зрозуміло. На той момент мені було 19 років, я служив два місяці в українській армії, а до того в Радянській, бо мене було призвано 1990 року, а 1991-го я склав присягу на вірність Україні. Радянські офіцери це дуже тяжко переживали. Коли зараз чую про те, як «заблукала» Рязанська дивізія, навіть десь вірю в те, що й справді, ті солдати так і думали, що вони заблукали. Бо коли ми опинилися в Придністров’ї, то теж не одразу зрозуміли, де ми. Є наказ, і ми його виконували. На той момент нам казали, що ми виконуємо «интернациональный долг перед Родиной». Хоча ми цього не зовсім розуміли, бо нас начебто відкомандирували до 14-ї армії генерала Лебедя. В офіційних зведеннях ми не фігурували і не було відомо про те, що українська армія брала участь у тому конфлікті. Тобто ми не зовсім ще тоді розуміли, що відбувається, й виконували свою роботу. Вже потім я дізнався, що воював, виявляється, зі своїм майбутнім другом із УНА-УНСО. Звичайно, ми бачили, хто був на тому боці. Гвардійці, молдавани, румуни, багато хто. Уже тоді нам навіювали тему «бандерівців». Це зараз я розумію, що ту територію Росія просто «віджала» у Молдови. Мені дуже шкода, що я брав участь у тому конфлікті на боці фактично агресора.

— Відповідь на це питання є в пісні Арсена Мірзаяна «У прицілі не свої, але й не чужі. Умовно все, умовний навіть край землі». Краще не скажеш. На боці агресора зараз воюють, зокрема, українці з Донбасу, є росіяни-добровольці, є російська армія, яку завели туди так, як колись нас завели в Придністров’я. Можливо, вони не до кінця усвідомлюють, що саме коять, але при цьому як військові виконують наказ. Це все дуже умовно. Я дуже сподіваюся, що колись російські офіцери, які сповідують традиції офіцерської честі, нарешті зрозуміють, що накази з Кремля є злочинними і їх не потрібно виконувати. Зрештою, це право офіцера не виконувати злочинного наказу. Коли ж говорити про хлопців, які не свої, але й не чужі, та яких дехто називає «ополченцями», а ми називаємо терористами і сепаратистами, — то це заблукалі душі, які до цього конфлікту не знали, куди себе подіти і в яких не було роботи. Ми знаємо, що Донбас — досить депресивний регіон уже давно. Багато з цих хлопців одразу після армії «сідали на пляшку», починали випивати, створювали сім’ї з випадкових стосунків, у них народжувались діти, потім депресія, нестача грошей, розчарування в житті, безперспективність. А тут пішла пропаганда — «русская водка, русская душа, русский мир». І все! Вони відчувають таку собі близькість, щось спільне. «Весь мир бардак, всі баби б.., остановите землю — я сойду...» І коли прийшли, так би мовити, «вежливые люди», вони, звичайно, «повелись» на це, бо що їм ще треба? Ось тобі автомат, і ти вже бог чи перший після бога. Бо в тебе є зброя, і ти можеш із цією зброєю взяти все, що тобі треба. Навіть далеко не всім із них платять, адже вони й без того візьмуть все, що їм треба.

— Я радію з того, що ніхто з мого кола спілкування туди не подався. Це творчі люди, музиканти. 90 відсотків моїх друзів із Сєверодонецька виїхали до Києва. Вони працюють у Києві на радіо, телебаченні або стали музикантами відомих гуртів. Усі вони відбулися. Ті, хто залишився в Сєверодонецьку, це буквально одиниці, і всі вони на боці України, підтримують нашу армію. Коли я приїжджаю в Сєверодонецьк, то зустрічаюся з ними, вони багато в чому допомагають, приміром, і в організаційних моментах турів для солдатів. Із моїх знайомих на бік «орків» не перейшов ніхто. І радію з цього.

— Біда Донбасу в тому, що він був досить розбещений за часів радянської влади. Були високі зарплати, люди ходили на роботу — з 8-ї ранку до 6-ї вечора, були багато в чому забезпечені без особливого навантаження. Відповідальність перекидалась на когось, у житті були певні основні гарантії. Такий собі культиватор «совка» за принципом «дай». Зарплата, пільги, відпустки. Шахтарі взагалі були майже привілейованим класом. Працювати шахтарем — це і гарантувати власний статок, і забезпечувати родину. Мрія жителя Донбасу — в холодильнику щоб було м’ясо, ковбаса, пляшка горілки на столі. Черга на квартиру, «Жигулі», холодильник. Із гуртожитку переїздили в однокімнатну квартиру і зрештою залишали її дітям. Коли розпався Радянський Союз, чим вижила Західна Україна? Там люди не сидять і не чекають манни. Якщо немає роботи у Львові, вони їдуть до Києва, якщо немає роботи в Києві, їдуть до Португалії, Іспанії. Так само, як і в США, люди здебільшого не сидять на місті. Вони постійно мігрують по країні. А тепер порівняймо будинки на сході України і на заході.

— Запитай будь-кого на Донбасі — ти за Україну чи за «ЛНР»? І почуєш: «а шо мне та Украина дала?» А що вона тобі, вибач, має дати? Вона тебе народила, дала землю, воду, повітря. Обробляй землю! Вирощуй, продавай. На Слобожанщині цілинні степи. Скільки країн світу мріють про таке! А в нас це є. Ні, там працюють китайці, корейці. Наші попивають пиво, горілку та сміються з них. Потім здають пляшки і знову купують оковиту. Ось у чому біда Донбасу. Вони чекають, що хтось їм щось принесе. От і кажуть: що мені та Україна дала?

— Це дуже серйозна річ. Для того щоб Донбас змінився, треба декілька поколінь. Тому, коли мене запитують, коли все це скінчиться, то кажу, що не за нашого життя точно. Ми бачили в Сєверодонецьку діточок, котрі співали гімн України. От коли у них народяться діти і вони перестануть навіть думати, чи російський Донбас, чи український, тоді можна буде казати, що щось таки змінилось. Вони повинні чітко ототожнювати себе з українським народом та Україною. Ці дітки мають усвідомлювати, що ніхто й нічого не принесе, а треба іти і працювати.

— Коли ми їхали в минулий тур на схід України, до нас підійшла журналістка, начебто українська, але я знав, що вона знімає для російського телебачення. Вона зняла сюжет, у якому були вирвані з контексту деякі фрази з інтерв’ю Анастасії Приходько, Тоні Матвієнко і змонтовано суто для передач на кшталт Кисельова. Сюжет вийшов на НТВ. З нічого зліплена цукерка для Кисельова. Мусимо визнати, що війну в ЗМІ ми програли. Більше того, ми й далі її програємо. Але мало хто звертає увагу на те, що ми програли ще й культурну війну. І програли її давно. Для того щоб це змінити, зараз не робиться взагалі нічого. Якщо в інформаційному плані ми почали хоч щось робити, в тому числі кричати, мовляв, давайте робити «міністерство правди», то в плані культури все дуже кепсько. Бюджет Міністерства культури найменший із усіх бюджетів. І ніхто цю лису потилицю з чубом не чеше. От кажуть, Донбас кричить, і його не чують. Ми, артисти, продюсери, культурна еліта у столиці на весь голос кричимо, але нас не чують. І ніхто не збирається чути. Ми вже звикли до того, що нам ніхто нічого не дасть, і ми робимо це самі. У турі «Підтримаємо своїх» виникла ідея зробити концерти не тільки для військових, а й для цивільних на площах. У серпні ми проїхали з таким туром, де робили концерти в Маріуполі, Ізюмі, Сєверодонецьку, Сватовому, Кремінній для того, щоб українці Донбасу побачили, наскільки у нас класні, яскраві артисти. Мені в Маріуполі сказали — ви знаєте, коли у нас востаннє виступав український артист? Десять років тому! І це був... Йосип Кобзон. Коли ми робили акцію в Києві для дітей із зони АТО «Подаруй усмішку» і Андрій Бабкін запитував їх, яких українських артистів вони знають, то в кращому разі це був Григорій Лепс, а в гіршому — Шуфутінський чи Віка Циганова. Вони думають, що це українські артисти, свої. Вони не розуміють різниці. Про Ані Лорак дітвора взагалі сказала, що вона росіянка. Всі 20 років незалежності в «зомбоящику» у нас було 90 відсотків російських виконавців і 10 українських. Зайди на київський залізничний вокзал і спробуй купити книжку українською мовою. У тебе нічого не вийде. А увімкніть FM-радіо. Просто для експерименту помоніторте хвилі — й побачите, як важко натрапити бодай на одну україномовну пісню. І все це зараз, після кривавого Майдану, коли загинула Небесна Сотня, коли гинуть наші хлопці під Іловайськом, під Дебальцевим, під Донецьком, ми продовжуємо грати на руку агресору. Ми як сліпі кошенята, наче нічого не розуміємо. Як жабка, що лізе до вужика, який її манить язичком. Він її рано чи пізно з’їсть, а вона все одно лізе. Якщо ти програєш культурну війну, то зрештою ти програєш усе. І не варто думати, що гармата потужніша за голос співака. Культура формує наше світосприйняття.

— Так, вона сприймає себе як частину тієї чи іншої культури або, навпаки, культури іншої країни. Якщо левова частина людей ототожнює себе з країною агресора, то це базовий програш. Існує ще хибне уявлення, що все вирішують статки. Мовляв, коли будуть у людей гроші, то вони заспокояться. Іспанія, країна яка наразі не бідніша за Україну, програла війну в Каталонії в плані культури. Каталонці не асоціюють себе з культурою Іспанії. Людина наїсться і почне згадувати, якого він роду-племені.

— Вони стомились чекати і дуже чекають наказу наступати. Або додому, або в наступ. Ніхто не хоче гинути просто так, перекидаючись мінами. Але, можливо, комусь вигідно зберігати такий невизначений стан, бо в країні скрутно, а перманентний конфлікт на Донбасі виправдовує все.

— Ну, в Сватовому все простіше. Там слобожанці, вони одразу не пустили «сепарів» до себе. Слобожанці відчували себе українцями завжди. Без фанатизму, але апріорно у них ніколи не виникало питання, хто вони такі. Складніша ситуація в Сєверодонецьку. Ось тут історія більше нагадує «Свадьбу в Малиновке». Хто прийшов — під тими вони і будуть.
Валентин ТОРБА, «День»

Підтримаємо Своїх
Для пожертв на тур картка Приват Банку 5168 7423 4715 4928 Пастух Віталій Володимирович. #підтримаємосвоїх
Хороша новина! 15 січня, вирушаємо у Слов'янськ підтримати наших побратимів 95ОАМБ. Завдяки коштам надісланим з США від Миколи Бурядника. Артистичний склад не менш героїчний ) Легендарний Ярмак та фіналісти Х-Фактор Группа Ray Band.
Хто бажає передати щось хлопцям, пишіть в лічку Віталію Пастуху.