Днями лідер гурту «Океан Ельзи» вирушить до Єльського університету, де протягом семестру вивчатиме глобальні проблеми разом із 15 стипендіатами з усього світу, серед яких журналісти, фотографи, художники, політики.
Напередодні він розповів Роману Скрипіну і hromadske.tv, що думає про свій вплив на суспільство та якою бачить нову Україну.

Розкажу пафосну, але щиру річ. Ще школярем я потрапив до Канади — це була моя перша поїздка за кордон, 1990 рік, Україна ще не була незалежною. Побачив, як живе ця країна, і сказав собі: я буду робити все, щоб і я, і моя країна жили не гірше. Мені було 15 років. За 25 років, що пройшли, я жодного разу не зраджував своїм принципам.
Коли ти бачиш, що до тебе на концерти приходить дуже багато людей, тебе багато читають у соцмережах, хочуть чути твою думку — в якийсь момент це починає піддавлювати десь у задній частині голови. Але я стараюсь постійно відмахуватись від цього відчуття. Не зациклююсь на своїй ролі у суспільстві. Просто говорю те, що думаю, і роблю те, чого не можу не робити.

Я роблю те, що вважаю найбільш ефективним. Те, що мені найкраще вдається. Я пишу музику. А ще зустрічаюсь із людьми на концертах і не тільки. Користуючись певним авторитетом, стараюсь публічно і в особистих контактах із людьми, які щось роблять у цій країні, висловлювати свою точку зору, пропонувати рішення.

Якщо в мене окрім того, щоб отримувати задоволення від творчості, є місія давати людям надію — я радий цій ролі. Відноситись до неї дуже серйозно, як до щоденної роботи, я не збираюсь, але якщо воно є — ну, класно. Можливо, люди прислухаються до мене, бо бачать, що мені нічого від них не треба, я їх не використовую, не виходжу з лозунгами «Проголосуйте за мене».

Ти маєш виходити до людей тоді, коли не можеш не вийти. А не тоді, коли хочеш, щоби тобі поплескали і сказали, який ти молодець. Це стосується політики, музики, будь-чого. Поки я не напишу пісню, якою мені хочеться поділитись із людьми, поки не зрозумію, що не можу не проспівати її, вона не може не прозвучати — до того часу я альбом не готую і на концерти не їжджу. Ну а що, просто так? Давайте, ще раз мені поплескайте, який я хороший? Це погана дорога.

Учора я заспівав пісню в студії, а сьогодні прокинувся і мені здалось, що одна фраза в тексті, який я написав уже давно, має бути трохи інакшою. Я весь ранок тільки про це і думав. Подзвонив нашому інженеру і співпродюсеру Віталію Телезіну, гітаристу Владу Опсениці, спробував сам удома заспівати на диктофон. Півтори години я був зайнятий одним рядком у пісні. Уявляєте, яке в мене дивне життя. Якби я в цей час думав, що про мене говорять у соцмережах, не було б тих пісень.

Мені здається, що люди завжди сприймають природність, щирість. І навпаки — не сприймають штучність, надуманість. Деколи на коротких дистанціях тим, хто грає штучно, вдається всіх обманути. Але при грі вдовгу правда завжди перемагає.

Часом мені соромно, що я говорю людям в очі замало тієї правди, яку варто їм сказати.

У мене непростий характер, бо я багато вимагаю від себе, але так само багато вимагаю від інших. Люди сприймають це як образу. Можливо, я висловлюю ці вимоги не завжди адекватно до ситуації.

Одна з проблем українців — ми всі страшенно нетерплячі. Вибрали нового президента і хочемо за півроку бути в двадцятці найбагатших країн світу. Так не буває. При цьому ми хочемо продовжувати порушувати правила дорожнього руху, викидати сміття невідомо куди, робити на тяп-ляп нові пісні, брати й давати хабарі. Маленькі, бо ж великі хабарі — це погано, це коли прокурори беруть, а маленькі, коли я свою дитину хочу влаштувати в університет, це ж не хабар, це ж мені для родини важливо.

Усі думають, зробили на Майдані громадянське суспільство, відбувся певний катарсис — і все, має бути happy end. А це довгий серіал. Моє завдання — постійно доводити суспільству, що воно саме має брати себе в руки і щось робити.

Вроджене відчуття самостійності і свободи в українців задавлене сотнями років патерналізму. Українці — це дуалізм між патерналістським і індивідуалістським суспільством.

Усі події в Україні за останні 24 роки є наслідком тектонічного зіткнення двох фундаментальних цінностей, які насправді є несумісними. Це свобода вибору і безпека. Коли для людини свобода є найвищою цінністю, то вона заради цього готова пожертвувати всім, у тому числі й безпекою. Для людей, які стояли на Майдані, свобода була найвищою цінністю — багато хто з них поклав своє життя за це. А коли у людей питають, чи готові вони віддати життя за те, щоби бути вільними, або готові змиритися з життям у клітці, аби лишитися живими, і люди обирають друге — для них свобода не є найвищою цінністю.

Європейські країни пройшли свої етапи в історії. Голландці за часів великого буржуазного повстання 16-го сторіччя проти іспанської корони боролися проти цінностей, які їм були чужими, гинули, але таки вибороли свою країну. Так Голландія стала першою, умовно кажучи, демократичною країною в світі.

Українці інтуїтивно тяжіють до свободи, але не вміють до кінця користуватися нею. Ще не вибороли право повноцінно називатися вільними людьми.


Не факт, що всі люди мають добре знати свою історію, хоча це було би похвально. Важливо, щоб історію знали ті 10-15% населення, яких називають пасіонарною елітою. Ті, хто роблять зміни. Це, до речі, хороші новини: соціологи кажуть, що зміни робить не абсолютна більшість, а найбільш пасіонарні громадяни, які точно знають, чого хочуть. Так от, для українців зараз важливо, щоби ці 10-15% знайшли консенсус у тому, куди ми далі йдемо. Тоді справа піде.

Не треба звинувачувати простих людей, що у них завузький світогляд. Звинувачувати треба політиків, які претендують на місію змін у країні, але ходять із шорами і радіють цьому, бо їм так простіше жити. Це величезна проблема, що ми не можемо на рівні політичної еліти піднятися вище, подивитися ширше на ситуацію в країні. Можливо, політики не роблять цього не тому, що не вміють, а тому що їм так вигідно. Найбільша небезпека, що ми постійно будемо жити у цьому коконі. Хтось має сказати: «Хлопці, цей кокон для нас замалий, нам треба його розірвати».
http://comma.com.ua/articles/vakarchuk_hromadske/

Лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук відвідав поранених у львівському військовому госпіталі. Крім того музикант та його фонд «Люди майбутнього» передали львівському клінічному військово-медичному центру пересувний рентгенівський апарат.
Складне обладнання, яке, за словами лікарів, буде використовуватися в операційних, насамперед у нейрохірургії, виготовляє фірма Siemens спеціально для потреб львівського шпиталю.

Святослав Вакарчук відвідав поранених бійців, які отримали флешки із піснею «Життя починається знову». Воїни стануть першими слухачами пісні. Вона лише за декілька днів з’явиться в ефірі радіостанцій та телеканалів. Тож така несподівана та аж ніяк не традиційна прем’єра нової пісні відбулась безпосередньо у лікарняних палатах.
І сама передача сартифікату, що відбулась без пафосу, по-робочому і головними у всій цій історії були воїни. Їх безпосередня реакція, яку вони зберегли, пройшовши крізь вогонь, могла би стати найкращою ілюстрацією і до нової пісні, і до добре відомої «Все буде добре».

Цей рядок, проте, став не лише написом на футболках, які отримали в подарунок солдати, а й тою метою, заради якої все робиться. «Головне, щоб то була наша спільна справа. Завжди потрібно запитати себе, а що ти конкретно зробив, щоб було краще?», - вважає Вакарчук.
Кореспонденту ZAXID.NET вдалося поставити музикантові декілька запитань. Тлом для відповідей Святослава стали пісні «Океану Ельзи», які лунали з телефонів тих, хто зараз лікується у Львові і для кого слова «Все буде добре» мають дуже конкретний сенс.

- Держава має робити свою справу, волонтери – свою. Їх дороги мають йти паралельно, але не заважати одна одній. Головне, що роблять волонтери, і що може є важливішим навіть, ніж матеріальна допомога, так це те, що вони показують суспільству, що небайдужість є шляхом до успіху.
Коли щось робить держава, то це сприймається як належне. У нас народ звик, що все робить держава.
Коли щось роблять волонтери, то вони пропонують суспільству нову парадигму. Образ людини, яка не чекає щастя від держави, а робить все своїми руками. Я думаю, без таких нових правил гри Україна просто не виживе.

Чекати, що все зробить хтось, наприклад держава, є хибним шляхом. Він веде до поганих наслідків , як ми це, зрештою, бачили протягом 25-ти років.
Правда, успіхи та активність волонтерів призводять до того, що складається враження, ніби влада та держава не потрібні. Це теж не правильно.
Я думаю, що влада має функціонувати як відлагоджений годинник, а волонтери - перехожі, яких ти питаєш «Котра година?», коли твій годинник не працює.

- Насправді наш фонд займається насамперед освітою, для цього він і був створений. Ми і далі будемо нею займатись, бо я вважаю, що освіта є головною.
Але сьогодні я розумію, що в зв’язку з війною є нагальні потреби, такі, наприклад, як закупівля дорогого обладнання, яке не можуть купити госпіталі, чи допомога бійцям АТО. Зараз це рятує життя людей і зараз необхідно цим займатись.
Але коли життя стане мирним, або відносно мирним, то ми знову займемось освітою. В цьому сенсі я бачу дві проблеми, два ключових принципи, які нам потрібно змінити.

Насамперед освіта має перестати бути системою нав’язування данних з одного джерела, всім однакової інформації. Зараз, я думаю, задача школи -віднайти в кожному унікальний талант, притаманний тільки цій людині. Коли діти після школи йдуть в університет, вони мають знати точно, чим їх бог нагородив.
Крім того наша школа вчила, що вчитель завжди правий, що учень завжди є нижчим, ніж вчитель. Це, на мою думку, зменшує ініціативність, змушує розраховувати на когось, а не на себе.
Дитину потрібно вчити відстоювати свою думку. Якщо дитина цьому навчиться, вмітиме довести свою правоту в школі, то це навчить її бути ініціативною в житті.

- Треба вчитися до останньої хвилини свого життя. Мені здається, що жага пізнавати нове є одним із найбільших задоволень людини.
Я зараз іду в університет , який вважається одним із найкращих університетів світу і мені здається, що ці чотири місяці мені багато що дадуть.
З одного боку цей час дасть мені можливість відпочити від тих десяти років, коли я, як білка в колесі, крутивуся в шоу-бізнесі. Це - можливість широким поглядом подивитись на своє життя, на свою країну. Те, що я називаю «інтелектуальним спа», або, якщо просто, це - можливість розширити свій світогляд.
Друга причина полягає в тому, що я хочу пожити у суспільстві, яке є інакшим, ніж наше, я хочу подивитись, як можна жити в суспільстві з іншими правилами, іншими принципами, поняттями тощо. Подивитись, чи це підходить нам.
Американське суспільство не є очевидним, багато хто ставить їх цінності під сумнів, але наразі це найуспішніша і в матеріальному, і в соціальному плані країна. То ж думаю, що в них є чому повчитись
Фото: Мирослав Пархомик
________________
http://zaxid.net/news/showNews.do?vse_b … Id=1362021